На купу його, на купу!

Ой, завзятий! Ой, працьовитий! Ой, який же хваткий до робота наш народ! Ще сніг до пуття не зійшов, а кожен тобі гребе-вигрібає усе із двору, аж курява летить.

На купу його, на купу! Отак, деркачем. А що не мететься, те лопатою. Склянки, банки, драні калоші.

Що це?

О! Чобіт знайшовся. Сюди його, на купу.

Ху! В ряднину все не влізе. На возик його. Отак. Ще оце кукурудзиння зверху. Поїхали. Та отуди, трохи від двору. Он хтось уже викинув. На леваду возять. Воно ж нічиє там. Або до трансформатора, що на царині. Там уже того сміття, що електрики добираються до своїх приладів, як альпіністи.

Дарма! А куди ж його? У посадку? Там ще хтось зловить та оштрафує. А тут тільки один Микола Борисенко бурчить. Микола нам що ­– указ? Уся вулиця возить. Он і Петро, і зять його Юрко, і Сонька, і Олька одна й друга. А Настя й Параска, аж звідки пруть!

Один Микола – праведник знайшовся. Та ще Володька Тарасик зі Сміли приїде і теж: «Куди то ви носите?» Воно йому треба? Не в город же тобі, а на леваду. Кому воно заважає? Це якби ніхто не кидав...

То що із того, що діти бігають? Хай собі далі отам гуляють.

Ніхто їх у ті склянки не посилає!

А худобі воно що вадить? Ну, зжує корова якусь підметку. То слідкувати треба за своєю живністю!

А як нема куди того сміття діти, то що робити? Прикопувати? Та це ж знаєте скільки роботи?

Он у людей ящики на вулиці стоять. Приїхала машина й забрала. А нам на біса ті ящики? За них же платити треба.

До трансформатора, або на леваду.

Придумали якусь екологію. Нічого воно на природу не діє. Терник сміттям закиданий, а соловейко прилітає. І так же, бісова личина, виспівує, так витьохкує, що баба Макаренчиха всю ніч не спить, слухає.

Ото вже як солов’ї, зозулі, та чорногузи не прилетять, отоді вже й про екологію потеревенимо. А поки що – на купу його, на купу. Та в терник!

МИКОЛА СОМ БУВ ВЕСЕЛИМ ЧОЛОВІКОМ

Сьогодні 1 квітня – день гумору. Або день сміху. А ще кажуть – день дурня. Виходить: «Раденький, що дурненький». Та й вилупилося воно з примороженого: «Пєрвий апрєль – нікому нє верь». Збрехати щось треба сьогодні. Таке щось несусвітнє. Приколотися над кимось, а потім похі-хі-кати. Наприклад: гречка подешевшала, або ще прикольніше – ціна на електрику впала вдвічі, а на газ – втричі. Ох, не можу! Держіть мене шестеро!

Смішно? Було б, якби не: «Людей у ярма запрягли пани лукаві». Поріддя зміїне над нами тішиться. Не хочеться колючок. Хочеться чогось теплого, усміхненого.

Кілька днів тому згадували Костя Світличного. Дякую всім, хто відгукнувся, приємно. Ось, перегортаючи свої архіви, надибав на згадку про Миколу Сома. Він помер 27 березня 2013 року, на передодні Дня сміху. Частенько гостював у нас, на Черкащині. Легкий на згадку.

ПОЧЕСНИЙ ЧЛЕН ЖІНОЧОГО ГУРТОЖИТКУ

(згадка по завершенні земного шляху)

Сумно. Ще в серці теплий щем від недавньої зустрічі. Енергійний потиск руки і стонадцять слів на хвилину: «Ну, як там, Черкащина?..»

Якогось моторчика мав у собі Микола Данилович. А ще – промінці з очей. Ми, бувало, й до спілки заходили тільки для того, щоб побачитися з Миколою Сомом. Здавалося, чи й не друзі були для нього? Ба, ні! Зустріне з радістю, ще й обніме. А що вже історією якоюсь розвеселить, то хоч спогади пиши після таких зустрічей.

Колись давно, ще тоді, як я дивився на шістдесятників, як на богів, поталанило мені брати участь у «Нараді молодих авторів». Розподілили мене до прозаїків, бо мої гуморески були таки ж прозові. А там на семінарах романісти та повістярі засідають. Жують, жують якісь образи, і так мені було нудно слухати оте… А на вечір, чую, групи формують на виступи. До Сома з шестеро поетів записали. Думаю, попрошуся і я: як не виступлю, то хоч інших послухаю.

– Приходь, – каже Микола Данилович. – Що там у тебе, гуморески? Чудово!

Це був жіночий гуртожиток заводу «Більшовик». Гарно виступили. Дівчата й лірику й гумор добре сприймали. Задоволення, аж через вінця!..

Йдемо до станції метра.  І тут я згадав вірш Сома про жіночий гуртожиток.

– Чи не про цей гуртожиток ви писали? –  питаю його.

– Так, про цей, – вигукнув Микола Данилович. – Ми тут колись із Юрою Гуляєвим виступали.

Наша бригада зупинилася в затінку невеличкого скверу. Всі оточили щільненько свого наставника й завмерли в передчутті цікавої історії.

– Юра тоді ще тримався героєм, – продовжував Микола Данилович, – хоч був уже хворим. Після виступу нам подарували квіти та вручили якісь грамоти. Ми це все заховали подалі й вирішили зайти до кав’ярні. Посиділи, випили по кілька чарок та й порозходились.

Вранці будить мене дружина своїм сміхом:

– Ти читав, що в грамоті написано? – питає вона.

– Ні, – кажу, – читай.

– Микола Сом нагороджується грамотою і приймається почесним членом жіночого гуртожитку!

Дзвоню я до Юри:

– Ти читав грамоту?

– Ні.

– Ану, читай.

Юра читає те ж саме.

– Оце вже я знаю хто ви, – каже дружина. – Два почесних члени жіночого гуртожитку! 

Довго ще будемо згадувати Миколу Даниловича. А є що згадати!.. При нагоді ще розповім якусь билицю від Миколи Сома. А нині – вічна йому пам’ять!

Володимир Ткаченко,

м. Сміла, Черкащина.