На купу його, на купу!

Ой, завзятий! Ой, працьовитий! Ой, який же хваткий до робота наш народ! Ще сніг до пуття не зійшов, а кожен тобі гребе-вигрібає усе із двору, аж курява летить.

На купу його, на купу! Отак, деркачем. А що не мететься, те лопатою. Склянки, банки, драні калоші.

Що це?

О! Чобіт знайшовся. Сюди його, на купу.

Ху! В ряднину все не влізе. На возик його. Отак. Ще оце кукурудзиння зверху. Поїхали. Та отуди, трохи від двору. Он хтось уже викинув. На леваду возять. Воно ж нічиє там. Або до трансформатора, що на царині. Там уже того сміття, що електрики добираються до своїх приладів, як альпіністи.

Дарма! А куди ж його? У посадку? Там ще хтось зловить та оштрафує. А тут тільки один Микола Борисенко бурчить. Микола нам що ­– указ? Уся вулиця возить. Он і Петро, і зять його Юрко, і Сонька, і Олька одна й друга. А Настя й Параска, аж звідки пруть!

Один Микола – праведник знайшовся. Та ще Володька Тарасик зі Сміли приїде і теж: «Куди то ви носите?» Воно йому треба? Не в город же тобі, а на леваду. Кому воно заважає? Це якби ніхто не кидав...

То що із того, що діти бігають? Хай собі далі отам гуляють.

Ніхто їх у ті склянки не посилає!

А худобі воно що вадить? Ну, зжує корова якусь підметку. То слідкувати треба за своєю живністю!

А як нема куди того сміття діти, то що робити? Прикопувати? Та це ж знаєте скільки роботи?

Он у людей ящики на вулиці стоять. Приїхала машина й забрала. А нам на біса ті ящики? За них же платити треба.

До трансформатора, або на леваду.

Придумали якусь екологію. Нічого воно на природу не діє. Терник сміттям закиданий, а соловейко прилітає. І так же, бісова личина, виспівує, так витьохкує, що баба Макаренчиха всю ніч не спить, слухає.

Ото вже як солов’ї, зозулі, та чорногузи не прилетять, отоді вже й про екологію потеревенимо. А поки що – на купу його, на купу. Та в терник!

МИКОЛА СОМ БУВ ВЕСЕЛИМ ЧОЛОВІКОМ

Сьогодні 1 квітня – день гумору. Або день сміху. А ще кажуть – день дурня. Виходить: «Раденький, що дурненький». Та й вилупилося воно з примороженого: «Пєрвий апрєль – нікому нє верь». Збрехати щось треба сьогодні. Таке щось несусвітнє. Приколотися над кимось, а потім похі-хі-кати. Наприклад: гречка подешевшала, або ще прикольніше – ціна на електрику впала вдвічі, а на газ – втричі. Ох, не можу! Держіть мене шестеро!

Смішно? Було б, якби не: «Людей у ярма запрягли пани лукаві». Поріддя зміїне над нами тішиться. Не хочеться колючок. Хочеться чогось теплого, усміхненого.

Кілька днів тому згадували Костя Світличного. Дякую всім, хто відгукнувся, приємно. Ось, перегортаючи свої архіви, надибав на згадку про Миколу Сома. Він помер 27 березня 2013 року, на передодні Дня сміху. Частенько гостював у нас, на Черкащині. Легкий на згадку.

ПОЧЕСНИЙ ЧЛЕН ЖІНОЧОГО ГУРТОЖИТКУ

(згадка по завершенні земного шляху)

Сумно. Ще в серці теплий щем від недавньої зустрічі. Енергійний потиск руки і стонадцять слів на хвилину: «Ну, як там, Черкащина?..»

Якогось моторчика мав у собі Микола Данилович. А ще – промінці з очей. Ми, бувало, й до спілки заходили тільки для того, щоб побачитися з Миколою Сомом. Здавалося, чи й не друзі були для нього? Ба, ні! Зустріне з радістю, ще й обніме. А що вже історією якоюсь розвеселить, то хоч спогади пиши після таких зустрічей.

Колись давно, ще тоді, як я дивився на шістдесятників, як на богів, поталанило мені брати участь у «Нараді молодих авторів». Розподілили мене до прозаїків, бо мої гуморески були таки ж прозові. А там на семінарах романісти та повістярі засідають. Жують, жують якісь образи, і так мені було нудно слухати оте… А на вечір, чую, групи формують на виступи. До Сома з шестеро поетів записали. Думаю, попрошуся і я: як не виступлю, то хоч інших послухаю.

– Приходь, – каже Микола Данилович. – Що там у тебе, гуморески? Чудово!

Це був жіночий гуртожиток заводу «Більшовик». Гарно виступили. Дівчата й лірику й гумор добре сприймали. Задоволення, аж через вінця!..

Йдемо до станції метра.  І тут я згадав вірш Сома про жіночий гуртожиток.

– Чи не про цей гуртожиток ви писали? –  питаю його.

– Так, про цей, – вигукнув Микола Данилович. – Ми тут колись із Юрою Гуляєвим виступали.

Наша бригада зупинилася в затінку невеличкого скверу. Всі оточили щільненько свого наставника й завмерли в передчутті цікавої історії.

– Юра тоді ще тримався героєм, – продовжував Микола Данилович, – хоч був уже хворим. Після виступу нам подарували квіти та вручили якісь грамоти. Ми це все заховали подалі й вирішили зайти до кав’ярні. Посиділи, випили по кілька чарок та й порозходились.

Вранці будить мене дружина своїм сміхом:

– Ти читав, що в грамоті написано? – питає вона.

– Ні, – кажу, – читай.

– Микола Сом нагороджується грамотою і приймається почесним членом жіночого гуртожитку!

Дзвоню я до Юри:

– Ти читав грамоту?

– Ні.

– Ану, читай.

Юра читає те ж саме.

– Оце вже я знаю хто ви, – каже дружина. – Два почесних члени жіночого гуртожитку! 

Довго ще будемо згадувати Миколу Даниловича. А є що згадати!.. При нагоді ще розповім якусь билицю від Миколи Сома. А нині – вічна йому пам’ять!

Володимир Ткаченко,

м. Сміла, Черкащина.

Кость Світличний

ВИСОКИЙ СМОЛОСКИП ІЗ СИНІМИ ОЧИМА

(Спогад про Костя Світличного)

З Черкас до Сміли їхать так далеко...

Кілометрів аж тридцять, мабуть, буде.

Попутка.

Якась залізяка нещадно гупає в днище «Жигуля», але це не заважає моїй дрімоті. Голова інколи відскакує від шибки й думки, що ніби вже закуняли, знову стартують від Хрещатика.

Забуваємо. А й справді, коли ми їх згадуємо? Тільки на поминках. У Валентини Михайлівни в плані заходів є «згадати Світличного». Мабуть якась дата підпливає: чи народження, чи смерті. Мать таки народження. Це він 22-гого? Дев'яносто буде. Ану, вдома гляну. Миколі Негоді гарно зробили: кожен письменник свої спогади написав. Книжку видали. Аби ж отак і Світличному...

Кость Кирилович... Ох, не можу без усмішки його згадувати. Водій побачив у дзеркалі мою либу й подумав: «Вальтонутий». А що, як у мене пика така? Мені Кость Кирилович її набив.

Було це ще, коли я писати вчився. Тільки не букви... Букви я сяк-так уже писав. Гуморески писати вчився. Вірніше я думав, що умію їх писати. Уже й «Червоний стяг» їх з пів-дюжини надрукував. Правда, або перекрутять, або кінця відірвуть. А я пишу, аж стільниця вгинається. Прибіжу до Горбівненка: «А ж на – почитай!» Ну, а Толя, ви ж знаєте: покрекче, покурить (уже покинув): «Треба тебе черкаським письменникам показати, бо ти вже так пишеш, що я тебе й оцінити не можу».

Ого! А я цвіту!.. А мене розпирає!.. Мерщій збирати до купи свої творіння. Оце гарна гумореска про новоселів: «Сотні дятлів сталевими дзьобами довбали бетон». Га, як сказав! Або ось: «Не штовхайтесь ззаду, бо я одного дядька штовхнув під комбайн, то в оту дудку вилетів разом із січкою». Ох, і смішно!.. Аж страшно. Іще ось цю, і цю, та й цю – нехай почитають. Папка в мене з роботи була принесена з написом «ТОКАРНІ ШАБАШКИ». Отуди я й склав своє добро.

Заводить мене Толя в Спілку. Де-кого з письменників я знав уже. Негода тоді був головою. Він привітався з Горбівненком за руку. Ну, й зі мною теж. Маленька долонька, відмітив я. Папку тримаю під пахвою напоготові, щоб, як показувати, то – зразу. Микола Тодосійович продовжує розмову з якоюсь поетесою, і з нами заодно, ніби й ми щось у цьому петраємо. Толя, може, й петрає, бо він у «Вітрилах» уже гостював, а я роблю розумну мику, а виходить дурнувато. Ну, говорили так, говорили... Толя мене ще не показує, то я папку на стіл поклав: дивись осьо, може забув чого приїхали?

«...А місяць із зірочками в піжмурки грається, – каже Негода поетесі. – Ось бачите, – до нас, – як дитина пише?»

Дві зірки летять на мене. Просвистіли й пролетіли мимо. Іще дві зірки летять назустріч. Де ж місяць? Чого ж він не грається? Якось часто загупотіла залізяка й голова затанцювала по шибці. Прокинувся. На зустрічній хурі, окрім чотирьох фар, лампочок-лампочок!.. Як на ялинці. Граються. Щось радісне має зараз статися. Щось велике, яскраве, добре, привітне. Ну, що, що?

Ах, так, так: Кость Кирилович заходить. На всіх напала посмішка, в кімнаті посвітліло. Отакий високий смолоскип із синіми очима.

«Світличний-Світличний-Світличний», – заїла в мене платівка. А рука! А долоня! Такий потиск, наче я йому брат, а він мене не бачив, ну з півроку, а може й місяців вісім.

– То що там Сміла? Хати вверх димарями?.. – Це до Толі. А до мене – приязний погляд: хто такий, хлопче? Чи вмієш щось утнути, чи поему, чи романа? Чи так зайшов оце до спілки?..

– Це Володимир Ткаченко, гуморист, – подав мене Толя, як бутерброда. – Чи не змогли б ви почитати, що він оце пише та підказати щось, бо у нас, у Смілі, немає такого письменника, щоб підказав.

– Гуморист? Це добре! Нам гумористи потрібні.

Кость Кирилович повагом бере до рук мою папку й починає ретельно вивчати напис «ТОКАРНІ ШАБАШКИ».

– Ой, та це в мене папка... з роботи... – лепечу та кидаюся розв'язувати торочки.

– А я думав назва твору така чудернацька. Не розв'язуй, я вдома почитаю.

Довго мені та папка служила, аж розпухла. Володя Даник колись побачив та й питає: «Ото ти скільки написав!?» А що ж ти думав, що я по гуморесочці в рік пишу? Мене було, як поперло!..

Ото, мабуть, тижнів зо два пройшло. «Поїхали, – каже Горбівненко, – в Черкаси та послухаємо, що нам письменники скажуть». Ну, власне, не нам, а мені, але ж і Толя буде раків пекти, якщо там щось не так, бо він же мене привозив на оглядини.

У спілці було завізно. Костя Кириловича з двох боків підпирали гарні дівки, з усього – студентки. Цокотіли щось йому і сором’язливо відводили очі, коли довгий палець Метра товк у зошиті якусь недолугість: «Краще, краще отут треба сказати. А, пошукай слово. Воно є. Треба тільки захотіти й найти його».

Ми вже довгенько топталися в полі зору Світличного, переручкалися з тими, до кого підходив Толя і з тими, хто до нас підходив, аж ось сині очі піднялися й зафіксували нашу присутність.

– Го-го! Сміла приїхала. Ану, дівчата, – Кость Кирилович показав їм долонею на край столу, так, щоб і відсунулися трохи, і не повтікали, – почекайте, поки я ось цим хлопцям морди понабиваю.

Якось «морди» не те, щоб мені не сподобались, але кілька сороконожок по спині проповзло. Та ще оті «ТОКАРНІ ШАБАШКИ»... аж піднудило.

Нарешті Кость Кирилович перегорнув папку «шабашками» донизу і на світ показалися мої шедеври.

У «Фотошопі» є така функція: «Накласти маску». Це, щоб верхнім накрити нижнє, і щоб нижнє просвічувалось крізь верхнє, де треба. Мені в першому класі ставили одиниці з письма. Вчителька накладала густу червону маску поверх моїх синіх каракулів. Але такої маски, яку наклав Метр гумору не снилося й заповзятій моїй учительці. Красне письмо! Я дивився на нього мертвими очима й відчував, що дерев'янію.

– А чи давно ти пишеш? – питає Кость Кирилович, вишукуючи з копички якогось, мабуть, найчервонішого аркуша.

«Ні», – хочу сказати, але сучок в роті не гнеться. Десь у горлі схрестилися дві гілляки й заскрипіли: «І-і-і».

– Ось, дивися...

Кость Кирилович водив нігтем своєї «гаківниці» по рядках і говорив. Я його не чув. Вуха, як чага, не ловили й мілідецибела. Кілька світлових років продовжувався цей сеанс і в кінці віків мене розкодували милі слова:

– А іскра божа в тебе є! Пиши!

Ні, дудки. Нема дурних – поженились.

Усю дорогу додому Горбівненко, аби повернути мене з офсайда, переконував, що автор – це таке цабе, що може зовсім не зважати на поради, але прислухатися до старших треба.

Їду цією ж дорогою, як і двадцять з гаком років тому. «Морди понабиваю». Сьогодні це згадується з таким теплим щемом... а отак подумаєш, то нині й морди нема кому підставити.

Якось непомітно ми виросли, помудрішали, виписались. Де-хто має літературні відзнаки. Коли згадуємо наших наставників, то переносимося в час, своєї юності. І саме юнацька романтика, в найбільшій мірі, піднесла образ гумориста Костя Світличного на підмурок вічності.

25 вересня 2011 року.         Володимир Ткаченко ­– учень Костя Світличного.

Вітання Марсюку

ВАСИЛЯ АНДРІЙОВИЧА МАРСЮКА

З днем Народження! 

Від поетичного братства Черкащини вітаю добіркою пересмішок.

Наснаги Вам і доброго настрою!

День поезії та ще й всесвітній! Якось і собі треба щоки надувати.

Ну, гуморист! То що ж мені: поетичне слово не в тямки?

Страшенно люблю лірику! А поетам-лірикам щиро заздрю, бо вони ж, капосні, про любов пишуть. І якби ж ото просто про любов, а то ж всяк хоче ту любов та з чимось поєднати. І що найдивніше – любов часто поєднують з отрутою. Еге ж... Любов до горба.

Ось почитав книжечку Леоніда Миколайовича «І стегна підпливуть, як дві форелі». Не подумайте тільки, що йдеться про енурез, це стегна жіночі, а підпливають вони, бо збірка еротична. Так ось – про отруту вичитав:

***

Ти лиш прийди,

схились

на мої груди,

скажи неправду – я повірю в гру,

і піднеси вуста, як дзбан отрути,

я вип’ю їх і... трошечки умру.

Леонід Даценко

І стегна підпливуть,

як дві форелі.

Черкаси-Брама-Україна, 2007.

Жах! Це ж треба до такого докотитися!

ВЕРНУЛАСЯ

Ти лиш прийди,

розхристана і боса,

збреши що-небудь – щоб повірив я,

і піднеси вуста свої до мого носа,

дихни...

О, Боже! Де та смерть моя?

А ще з отрутою дуже любить бавитися Олександр Іванович. Прямо так і каже:

***

Нами випито стільки отрути,

Від якої спасіння нема.

І шепоче щосили пітьма:

«Вам не бути удвох, вам не бути».

В поцілунку вже присмак розлуки,

Ув обіймах – обітниці втрат.

Та для мене дорожча стократ

Твоя посмішка з краплею муки.

Олександр Солодар      

Апостол. – Черкаси: Брама, 2004.

Я злякався і подумав:

ЦЕ КІНЕЦЬ

Ти мені – блекоти  повні груди,

Я тобі – миш’яку в холодець, –

І приходить коханню кінець:

Нам не бути у двох, нам не бути…

В поцілунку вже присмак гірчиці,

Ув обіймах – судомний захват.

Та для мене дорожчі стократ

Твої випуклі в муках зіниці.

Або ось таке:

І день минув, і цілий вік,

Як я тебе на повні груди

Вдихнув і стих? Мовчали люди...

Олександр Солодар

Мене одним цілунком сотвори.

Черкаси, 2007 рік.

Що це він таке вдихнув? Тут  вочевидь

ТОКСИКОЗ

Ану, признайся, моя мила,

Що ти пила і що ти їла

Й чому ніколи не постиш?

Заціпеніли з ляку люди,

Як я тебе на повні груди

Вдихнув, скоцюрбився і стих…

Звичайно ж не всі лірики падкі на отруту. Багато хто кличе на допомогу вогонь. О! Це стихія! З вогнем жарти кепські. Але лірики люблять щоб горіло. Нате ось вам, читайте, до чого закликає Валерій Михайлович:

***

Не ношу я злоби ні на кого,

Яко і претензій до зірок,

Молодість, мабуть, і є для того,

Щоби наробити помилок.

Подивлюсь на світ очима серця

І прийму вогонь його і лід,

Зрілість нам для того і дається,

Щоби уладнати все як слід.

І як прийде старості година,

Відчиню і їй смиренно я.

Посміхнися, друже мій єдиний,

І гори, гори, любов моя!

Валерій Кикоть

Сніг помирає на землі. – Черкаси: Брама, 2004

Коли вже так, то:

ГОРИ, ГОРИ, ЛЮБОВ МОЯ

Не шукаю стежки, ні дороги,

Толочу покоси й квітники,

Бо для чого ж молодість у Бога?

Ясна річ – робити помилки.

Поки сходять з рук  усі дурниці,

Поки молодий і повен сил,

Як, скажіть мені, на когось злиться,

Яко мать претензій до світил?

Це, коли вже трохи одубію,

Визрію і вкоренюсь, як слід,

Оком серця, – присягнусь тобі я –

Розберуся: де вогонь, де лід.

Вухом припаду я до землиці,

Носом налаштуюсь на зірки,

Уладнаю, як кому світиться, –

Досить вже робити помилки!

Прийде старість і моїй дорозі

Підкоптиться смиренний край…

Посміхнися, друже, на порозі –

Зг’ріла хата – то гори й сарай!

Людмила Василівна теж любить вогонь.

Запальна поетеса!

....................................................

Сухий гербарій сутолоки днів...

Та краще б він розвіявся, згорів,

Щоб із золи таки постало сутнє –

Коли ми з тобою удвох

В любові згораєм незмінними...

....................................................

Людмила Тараненко

Калиновий знак. «Афіша».

«Образотворче мистецтво».

Черкаси-Львів-київ, 2004.

От бачите, до чого все це доводить!

ПРИРЕЧЕНІ НА БЕЗСМЕРТЯ

Всі люди, як люди кругом

Горять, як в книжках ото пишеться,

А згасне кохання вогонь –

То що вже від кого залишиться...

З одних – головешки, як з дров,

А з інших, як вітер не збуриться,

Отам, де палала любов,

Золи два горбочки загубляться.

А ми із тобою удвох

Неначе з азбесту нетлінного.

Згоріла б вона, ця любов,

Коли ми згораєм незмінними!

Вода – теж стихія, і так же, як і вогонь і отрута годиться для поєднання з коханням. Валентина Михайлівна не дуже любить, як палахкотить або коцюрбить. Їй більше до вподоби, як хлюпає:

***

Хлюпає дощ…

Як же глибоко хлюпає дощ…

Як же глибоко…

Хлипанням руж,

Захлинаюся хлипанням руж,

зах-линаюся…

Цю повноводь,

цю про тебе хлипку повноводь

я придумала.

Валентина Коваленко

Перелесниця. – Черкаси: Брама-Україна, 2006.

ТА Й ПРОРВАЛО Ж

Хлюпотить водогін…

Як де глибоко, аж до колін…

як же глибоко…

Розвернулась труба…

Розвернулась до мене труба…

Чи не тим боком?

Не спіймати до рук…

Захлинаюсь у хлипанні мук…

зах-линаюся…

Отака хлюпотінь…

Повенева така хлюпотінь

зримувалася.

А от Анатолію Тимофійовичу байдуже хлюпає, горить чи коцюбить. Йому головне, щоб з ніг валяло.

...............................................

І радісно робилося, і п’яно,

І відступали веснам холоди...

Пересвіти усі світи, Світлано!..

Пройшла...

                  Сліди...

Анатолій Горбівненко

Покотьоло.

– Черкаси-Білозір’я-Сміла-Брама, 2003

А БУЛО Б НЕ ПИТИ!...

Так радісно робилося від чарки,

Аж веснам відступали холоди...

Пересвітив в льоху і стало жарко!..

Хтось був...

             Сліди...

Коли вже поетові все набридне: вода, вогонь, отрута… Та ще, коли він не питущий, тоді справжній майстер слова звертається до порожнечі:

***

Я до вікна, як до грудей...

Та серце в сутінках не б'ється.

І навіть натяку на серце

Немає в темряві ніде.

Бездушна ніч. Сліпі зірки.

Крило кажаняче, як лезо.

Здригнеться місяць нетверезо

На дні осклілої ріки.

Я знаю задум цей і чин:

Туди, де зріє порожнеча,

Покличеш ніч, а прийде нечисть,

І не зарадиш їй нічим.

Олександр Солодар

Апостол.– Черкаси: Брама, 2004.

ПОШУКИ СЕРЦЯ

Я до вікна, як до грудей...

А до одвірка, як до спини…

Шукаю серце попід тином,

Та ба – нема його ніде.

Бездушна ніч. Сліпі зірки.

Я ж не кажан – чудить з тобою,

Ще й місяць після перепою

Гикає десь на дні ріки.

Немає й натяку. Згубив.

Перетоптав всю порожнечу,

Та замість серця – тільки нечисть,

…І ще й ногою в щось вступив.

Ви тут читайте, а я піду черевики мити.

Вовки

Бувальщина

Старе, як мале. Іншого разу таке розкаже, що тільки дивуєшся. Баба моя хрестилася й божилася, що у неї колись вовки козу розірвали. Буцімто виїли печінку й серце, а талія так і лишилася на березі лежати. І придумає ж таке! Ну де ж у нас тим вовкам узятися? Ні лісу, ні бору. Не в посадці ж вони тичкуються!?

Глузував я над бабиною вигадкою, аж поки і в мене коза не пропала.

Укол

Усмішка

Яких тільки болячок не наслав Господь на бідну людину! Запитайте будь-кого зустрічного-поперечного, чи вважає він себе здоровим? Ніхто вам своїм здоров'ям ніколи не похвалиться, бо здорових людей давно вже на світі немає. Кожний тобі чимось хворіє. Того поперек мучить, а того – печінка. В того горло шкребе, а в того коліно не згинається. З виду – хоч у плуг запрягай, а середина ні к дідьку не годна. Все тобі всередині зіпсоване, ніби черв'як переточив.

Шибеник

Сатира

Його Бог знає коли періщили батогом, щоб не тягнув із чужого воза. Його так давно виставляли перед людьми, що вже забули, який він із себе. А він живе, дихає і їсть нас із середини, як черв’як яблуко, не боячись ні закону людського, ні суду Божого страшного.

– Стій, стріляти буду! – застукав я його на гарячому.

Він нахабно посміхнувся й показав мені місце на руці, де циганка кошика носить.

Щасливої дороги

Усмішка

                                                       

 І в дощ і в сніг,

                                                        В мороз і в спеку

                                                        Чатує на посту інспектор.

                                                        З правопорушенням і злом

                                                        Він бореться своїм жезлом.

                                                                  Епіграф автора.

 – Боже милосердний! Чого це ви у таку холодюгу стоїте отут?

 – Інспектор дорожньої міліції Сержант Сердюк! Ваші документи.

 – Мої, – кажу, – а що?

 – Покажіть.

 – Зараз оцю віялку заглушу, бо я вас погано чую. Дивіться ось.

Інспектор, пританцьовуючи, передивився документи й не знайшовши у них нічого цікавого, запитав:

Салют балбесам

Сатира

Ба-ба-ах!

Традиції.

У нас традиції найживучіші.

Все повимирало, а традиції живуть.

Не буду запорожців чіпати, бо там зачиналися такі традиції, що краще їх за мирного часу не згадувати.

Ба-ба-ах!

Так, це не та вибухівка, що мури підриває, а проста петарда. Але на нерви діє.

Русалка

Оповідання

А ми колись, ще малими, русалку бачили! Живу, а яку ж? Вона мені й по сей день перед очима у воді хлюпається.  Одна справа побачити в кіно. Поки дивишся – доки й страшно. А пройде днів зо три – не зоглядишся, як весь переляк і вивітрився.

Найстрашніше кіно – це «Вій». Там і відьми, і мрець у труні літає. Не доведи Господи, яке страшне! А нам тоді було по десять, по дванадцять... Саме такі свистки, що сіяти не треба – де хоч уродять.

Прямо в період пробудження

Гумореска

Як не крути, як не дивися, а весна своє бере! Вірніше сказати – дає. Дає тепло, сонце, запахи, зелень, ластовиння і все таке інше, від чого дихається глибше, ходиться бадьоріше, посміхається щиріше.

І тут тобі – 8 Березня!

Прямо в період пробудження.

Початок розквіту.

Як сказав поет:

«Все жіноцтво раптом молодіє,

Навіть добре влежані тітки...»

Тітки молодіють, а дядьки пробуджуються. Не всі, правда.

То хто ж був наш пращур?

Сатира

Які там інопланетяни? Який там космос? Кому це засвербіло на землю людей заселити? Де вони там узялися в космосі? Бог наліпив? Хіба оце Всевишній і Всесильний зліпив би отаке нещастя як людина? Хіба не можна було зліпити щось путніше?

А на Дарвіна напали: «Не може бути, щоб оце мій пращур, та мавпою був!»

Якби хоч мавпою! Певно, наш пращур був такою худобиною, що йому до мавпи, як крокодилу до журавля.

Не жалій батька в наймах

Дослідження

Батьку, Батьку! Чи є у світі, хто інший з людської породи, щоб ніс на собі отаке громаддя жартів, приказок, анекдотів, усмішок і всякої всячини про себе?

Ось візьмемо, наприклад, Батька – як батька. Звичайнісінького такого, як у вас, чи й у нас. З роботи прийшов. Стоїть на порозі. А мати з лопуцьком на руках:

– Ой чуки, чуки, чук!

Наловив дід щук.

Кишечка

Оповідання

Сьогодні чергує Баба з червоним носом. Хто вона така, яке її ім’я і як вона потрапила в медицину – не відомо. Буває ж отак, що як би не приміряв людину до її професії, а вона ніяк не підходить. Баба з червоним носом більше походила на банщицю. Такий же пом'ятий білий халат із зашмуляними полами. Рукава, чи то підкочені, чи то підсмикані. Не можна сказати, що поводилася вона з хворими, як з худобою, бо не гукала «Ану повернися, стерво!» та все ж «Не лазь тут босий» або «Куди пошелепав?» від неї чути доводилося частенько.

Критична маса

Сатира

Щойно прочитав допис поета Миколи Гриценка (привіт, Колю), де звернув увагу на такі слова, цитую: «треба нарощувати критичну масу «на верхотурі» совісних, професійних патріотів, здатних принести зміни». Згадав, що колись, ще за першої каденції Кучми, написав гумореску «Критична маса». Подаю без змін.

Депутат – ніби атом. Маленький такий депутатик, крутиться межи людьми, вертиться, стрибає з рівня на рівень, віддає енергію, розчіплюється, зрештою. Бо він – депутат. Його люди обрали, і він за людей бореться, добивається, вимагає, голосує, сперечається і, навіть, б’є себе у груди перед народними масами. Такий собі депутат, як атом, справді невичерпний. Якби його воля, то він би один, самотужки, прийняв усі закони гамузом за один день.

Ферштейн

Бувальщана

Попросив мене якось напарник Микола:

– Біжи забалакай вахтера. Мені треба одну залізяку через прохідну пронести.

Вахтера Ляпачку я знаю давно. Підсів я до нього на лавку й давай йому всякі анекдоти травити. Травлю та приказую: «Ферштейн»? Тобто зрозуміло?

– Ферштейн – каже Ляпачка.

Дивлюся, Микола вже прослизнув.

– То я вже йтиму, – кажу вахтеру, – Ферштейн?

– Ферштейн, – киває Ляпачка. – Тільки, що воно означає оце «ферштейн»?

– Ну, як тобі сказати? Це означає, що вже украли.

Ферштейн?

Про енергію, картоплю і старшого брата

Сатира

– Ви маєте город? Не маєте? То скажіть, як ви ще не вмерли? А, є маленький... То я й бачу, що ви ще так, нівроку, проти вітру прете. Вигляд у вас такий, накрохмалений. Мабуть, картопля виручає.

У нас, у городників, які клопоти?

Весною: «Город посадили?»

А під осінь: «Картоплю викопали?»

– А ви?

– Та, викопали. Трошки ми, трошки люди.

Чи бабу снігом не прикидало?

Новелка

Не знаю, як у вас, а в нас на село починають їздити весною. Серед зими навідаємося раз, або двічі. Чи жива ще там баба, чи снігом не прикидало? О... дим із димаря валує. Ще жива, ворушиться, курним топить.

А по весні, першої ж теплої неділі, із дітками, вкинувши в торбу по парі стареньких штанців (село ж бо є село), та, прикупивши хлібину й оселедців без голови, мчимо електричкою до баби.

Чічас

Бувальщина

Перекладач із мене поганенький. Сам бачу, що німці мене розуміють краще, ніж я їх. Мабуть, вони вже не вперше свої верстати на наших заводах монтують. Прискіпуються, як у себе вдома. То анкери хитаються, то заземлення не того опору. Чомусь наші верстати працюють за будь яких умов, а їм, бач подавай те, що в інструкції написано. А де ж його взяти? Привезли свою техніку – було б і причандалля до неї тарганити. Вони думали, що їм тут на тарілочці все піднесуть.

Чарівна скринька

Бувальщина

– Аж послухай, батьку, що ми тобі скажемо. Ти у нас старий?

– Старий.

– А хата в тебе велика?

– Велика.

– Цеглою обкладена?

– Обкладена.

– А на біса тобі, старому, така хата?