Про енергію, картоплю і старшого брата

Сатира

– Ви маєте город? Не маєте? То скажіть, як ви ще не вмерли? А, є маленький... То я й бачу, що ви ще так, нівроку, проти вітру прете. Вигляд у вас такий, накрохмалений. Мабуть, картопля виручає.

У нас, у городників, які клопоти?

Весною: «Город посадили?»

А під осінь: «Картоплю викопали?»

– А ви?

– Та, викопали. Трошки ми, трошки люди.
Отам низом добре, бісова кров, помогли. Кущів сорок. Гарна була картопля: три-чотири вкинеш, і – повне відро. П’ять-шість з’їси – й наївся. А то ще й на базар віднесеш...

Стою колись отако, торгую. Прихвалюю, як годиться, щоб швидше продати. А це, дивлюся, в чергу дві молодиці стали. А одна – глухенька. А, може, й геть глуха? Бо тільки ротом водить... А на вуха – як тетеря, ні гу-гу не чує. Ну, то я давай їй уже кричати й на мигах показувати.

– У мене, на низу, ­– показую, – отака картопля родить.

Та пригорщами біля колін гойдаю.

– Ну, картоплище!.. І бадилля, аж гуде на вітрі! – Від ліктя відмірюю. – Що картопля!.. Що бадилля!..

А та, глухенька, штовхає подругу: «А де він живе?»

– Нє, – кажу, – то на низу!.. А та, що на горі – отака, як горох, – показую, – нема на що дивиться. І бадилля – о... рахіточне. Що бадилля... Що картопля... Вісім штук у рот укинеш, ще й свистіти можна.

А та, знову штовхає: «І що ж ото з чоловіком трапилось, що було – «ВО», а стало – «о»... По вісім пігулок, бідний, ковтає, скоро дух спустить...»

– Не бійтеся, не спустю! Поки картопля є – не помремо! Картопля для нас – це ж другий хліб.

Одна молодиця по телевізору каже: «У нас хліба – скільки хочеш, і якого хочеш!

– Ой, людино добра! Аж стань у чергу та послухай про що люди гомонять. Тільки не признавайся, що ти голова отого комітету, що по цінах. З’їдять!

А сам собі думаю: та, взагалі, нічим ота голова й не завинила. У всьому винуваті енергоносії. От якби їх спіймати, отих носіїв! Та гарненько запитати: «Куди ви носите енергію?»

Доносилися, що картоплю нічим із городу привезти. Каністра солярки дорожча за весь урожай!

Слава Богу, ще поїзди якось ходять. Мішками забиті, аж букси горять. То вже й на базар якось виберешся. Спродаєшся. Вторгуєш.

– А ви, дядьку, із заграниці оце, до мене по картоплю? Бачу-бачу: походка у вас загранична. І одежа... Мабуть віза кончилася, бо так би не прилетіли. Та купите! На візи неврожаю не буває. Були б гроші, а закони... Та ’кий  дурень їх приймає, ті закони? Вони оце вже років десять мусолять закон «Про довіру, чи не довіру».

Ну, їй-Богу! Наче я оце став посеред городу та й питаюся: «Довіряю я сам собі, чи не довіряю?» А жінка картоплю підгортає та каже: «Що ти став, як опудало? Зараз сапою як наверну, то крім мене нікому вже довіряти не будеш!»

А це, про недоторканість хочуть... Щоб знять... Щоб доторкнутися можна... Хоч раз... Та таки ж доторкнуться!.. Ніяк не приймуть. У них, як не вето, то трибуна заблокована. Не дурний же хтось таку гульню придумав. На мене теж, бува, жінка якимось законом наїде, а я їй раз – вето!.. Тижнів на два... Ви знаєте, помагає. Або теща – тільки дзяву-дзяву на мене, а я їй двері – гоп і заблокую. Куди вона з отаким причілком у вікно?.. А не гавкай на зятя!

Це все смішки з бабиної кішки. А от старший брат, це вам не вето. У нього замашки – трибуною не заблокуєш.

– Отдай мнє Крим, каже, бо еті зємлі ісконно рускіє.

– Може тобі й Донбас віддати? І Харків? Одесу, Миколаїв? Ще й Полтаву в придачу? Бо там Петро редутами всю пшеницю викротив. Сядь, брате! У тебе штани ззаду в грязі й руки по лікті в крівцях. Не даєш енергоносіїв – не треба. Нехай вони тобі трясцю носять! А ми картопельки напечемо, сальця наріжемо, цибульки накришимо, чарочку наллємо...

Ох, брате, дивися, та слиною не вдавися!

2004 р.