Вовки

Бувальщина

Старе, як мале. Іншого разу таке розкаже, що тільки дивуєшся. Баба моя хрестилася й божилася, що у неї колись вовки козу розірвали. Буцімто виїли печінку й серце, а талія так і лишилася на березі лежати. І придумає ж таке! Ну де ж у нас тим вовкам узятися? Ні лісу, ні бору. Не в посадці ж вони тичкуються!?

Глузував я над бабиною вигадкою, аж поки і в мене коза не пропала.
Найкраща коза! Така ж була гарнесенька! Як обійде, було, кругом кілочка, та як зіпнеться на задні ноги – ну, балерина. Балерина, та й годі! Бочки кругленькі, ніжки довгенькі, а вовна пухка, як на лисиці. Такий кожух був би!

А мекала! Як вона мекала! Не пройдеш мимо, щоб хоч листочком капусти не пригостити. Уже не мекає... Хто ж це тобою поласував, кізонько моя люба?

Я зразу на Савку грішив. Він страх не любить, як кози мекають! Сидить, бувало, на ґанку та капці шиє. А вони: «ме, ме», а його аж тіпає. Вони: «ме», а його тіп-тіп. Вони: «ме», а його тіп, та шилом у руку. А не перцюй! Я йому навмисно кози поближче до хати припинаю. Нехай мекають! Одного разу вони його добре допекли...

Поїхав я зранку до млина й забув кіз понапувати. А вони, як пити хочуть, то так мекають, що аж шибки бряжчать. Повертаюся ввечері, а кози мовчать. Я їм водички – не п'ють. Морди тикають, а не п'ють. Коли ж я придивився, а в них роти дратвою зашиті. От душогуб! То ж він і козу зарізав. Хотів уже бігти, за петельки тіпати. А потім схаменувся. Савка швидше повбиває, а тут голова на мотузці прив'язана.

Отоді я й згадав про бабиних вовків. Може, їм тепер у лісі їсти нічого? Може вони осміліли та по селах мотнулися? Раніше виїдали серце й печінку, а тепер, із голоду, й талію вмолотили. А хутро на підстілку вовченятам потягли.

Вовки. Це вони трикляті. Кому ж іще моя коза до смаку прийшлася б? Така кізонька була!.. Краще б цапа з'їли. В мене цап, як бугай. За козою берегом, як забрикає, аж земля стугонить. А не з'їли цапа. Донюхалися каторжні, що старий.

І вже, як унишпоряться в одне місце, то відбою немає. Ще не висохли сльози за козою, як вони двох козенят поцупили. Терпець мій увірвався. Для кого ж я цю худобу годую? Для вовків?

У мого кума рушниця є. Подався в сусіднє село до кума. Розповів йому біду та й поради питаю. Мовляв, так і так – вовки скоро самого загризуть. А він мені: «Які вовки? Ви що, куме, з глузду з'їхали? В нашому селі давно вже жодної кози не лишилося. Бачили, на базарі шашличну кооператори відкрили? Їдьте туди, то, може, хоч шкірки познаходите».

Так ось вони, які вовки. А я в баб'ячі теревені мало не повірив. Правду люди кажуть: «Старе, як мале – що з літ, то з розуму»!