Вітання Марсюку

ВАСИЛЯ АНДРІЙОВИЧА МАРСЮКА

З днем Народження! 

Від поетичного братства Черкащини вітаю добіркою пересмішок.

Наснаги Вам і доброго настрою!

День поезії та ще й всесвітній! Якось і собі треба щоки надувати.

Ну, гуморист! То що ж мені: поетичне слово не в тямки?

Страшенно люблю лірику! А поетам-лірикам щиро заздрю, бо вони ж, капосні, про любов пишуть. І якби ж ото просто про любов, а то ж всяк хоче ту любов та з чимось поєднати. І що найдивніше – любов часто поєднують з отрутою. Еге ж... Любов до горба.

Ось почитав книжечку Леоніда Миколайовича «І стегна підпливуть, як дві форелі». Не подумайте тільки, що йдеться про енурез, це стегна жіночі, а підпливають вони, бо збірка еротична. Так ось – про отруту вичитав:

***

Ти лиш прийди,

схились

на мої груди,

скажи неправду – я повірю в гру,

і піднеси вуста, як дзбан отрути,

я вип’ю їх і... трошечки умру.

Леонід Даценко

І стегна підпливуть,

як дві форелі.

Черкаси-Брама-Україна, 2007.

Жах! Це ж треба до такого докотитися!

ВЕРНУЛАСЯ

Ти лиш прийди,

розхристана і боса,

збреши що-небудь – щоб повірив я,

і піднеси вуста свої до мого носа,

дихни...

О, Боже! Де та смерть моя?

А ще з отрутою дуже любить бавитися Олександр Іванович. Прямо так і каже:

***

Нами випито стільки отрути,

Від якої спасіння нема.

І шепоче щосили пітьма:

«Вам не бути удвох, вам не бути».

В поцілунку вже присмак розлуки,

Ув обіймах – обітниці втрат.

Та для мене дорожча стократ

Твоя посмішка з краплею муки.

Олександр Солодар      

Апостол. – Черкаси: Брама, 2004.

Я злякався і подумав:

ЦЕ КІНЕЦЬ

Ти мені – блекоти  повні груди,

Я тобі – миш’яку в холодець, –

І приходить коханню кінець:

Нам не бути у двох, нам не бути…

В поцілунку вже присмак гірчиці,

Ув обіймах – судомний захват.

Та для мене дорожчі стократ

Твої випуклі в муках зіниці.

Або ось таке:

І день минув, і цілий вік,

Як я тебе на повні груди

Вдихнув і стих? Мовчали люди...

Олександр Солодар

Мене одним цілунком сотвори.

Черкаси, 2007 рік.

Що це він таке вдихнув? Тут  вочевидь

ТОКСИКОЗ

Ану, признайся, моя мила,

Що ти пила і що ти їла

Й чому ніколи не постиш?

Заціпеніли з ляку люди,

Як я тебе на повні груди

Вдихнув, скоцюрбився і стих…

Звичайно ж не всі лірики падкі на отруту. Багато хто кличе на допомогу вогонь. О! Це стихія! З вогнем жарти кепські. Але лірики люблять щоб горіло. Нате ось вам, читайте, до чого закликає Валерій Михайлович:

***

Не ношу я злоби ні на кого,

Яко і претензій до зірок,

Молодість, мабуть, і є для того,

Щоби наробити помилок.

Подивлюсь на світ очима серця

І прийму вогонь його і лід,

Зрілість нам для того і дається,

Щоби уладнати все як слід.

І як прийде старості година,

Відчиню і їй смиренно я.

Посміхнися, друже мій єдиний,

І гори, гори, любов моя!

Валерій Кикоть

Сніг помирає на землі. – Черкаси: Брама, 2004

Коли вже так, то:

ГОРИ, ГОРИ, ЛЮБОВ МОЯ

Не шукаю стежки, ні дороги,

Толочу покоси й квітники,

Бо для чого ж молодість у Бога?

Ясна річ – робити помилки.

Поки сходять з рук  усі дурниці,

Поки молодий і повен сил,

Як, скажіть мені, на когось злиться,

Яко мать претензій до світил?

Це, коли вже трохи одубію,

Визрію і вкоренюсь, як слід,

Оком серця, – присягнусь тобі я –

Розберуся: де вогонь, де лід.

Вухом припаду я до землиці,

Носом налаштуюсь на зірки,

Уладнаю, як кому світиться, –

Досить вже робити помилки!

Прийде старість і моїй дорозі

Підкоптиться смиренний край…

Посміхнися, друже, на порозі –

Зг’ріла хата – то гори й сарай!

Людмила Василівна теж любить вогонь.

Запальна поетеса!

....................................................

Сухий гербарій сутолоки днів...

Та краще б він розвіявся, згорів,

Щоб із золи таки постало сутнє –

Коли ми з тобою удвох

В любові згораєм незмінними...

....................................................

Людмила Тараненко

Калиновий знак. «Афіша».

«Образотворче мистецтво».

Черкаси-Львів-київ, 2004.

От бачите, до чого все це доводить!

ПРИРЕЧЕНІ НА БЕЗСМЕРТЯ

Всі люди, як люди кругом

Горять, як в книжках ото пишеться,

А згасне кохання вогонь –

То що вже від кого залишиться...

З одних – головешки, як з дров,

А з інших, як вітер не збуриться,

Отам, де палала любов,

Золи два горбочки загубляться.

А ми із тобою удвох

Неначе з азбесту нетлінного.

Згоріла б вона, ця любов,

Коли ми згораєм незмінними!

Вода – теж стихія, і так же, як і вогонь і отрута годиться для поєднання з коханням. Валентина Михайлівна не дуже любить, як палахкотить або коцюрбить. Їй більше до вподоби, як хлюпає:

***

Хлюпає дощ…

Як же глибоко хлюпає дощ…

Як же глибоко…

Хлипанням руж,

Захлинаюся хлипанням руж,

зах-линаюся…

Цю повноводь,

цю про тебе хлипку повноводь

я придумала.

Валентина Коваленко

Перелесниця. – Черкаси: Брама-Україна, 2006.

ТА Й ПРОРВАЛО Ж

Хлюпотить водогін…

Як де глибоко, аж до колін…

як же глибоко…

Розвернулась труба…

Розвернулась до мене труба…

Чи не тим боком?

Не спіймати до рук…

Захлинаюсь у хлипанні мук…

зах-линаюся…

Отака хлюпотінь…

Повенева така хлюпотінь

зримувалася.

А от Анатолію Тимофійовичу байдуже хлюпає, горить чи коцюбить. Йому головне, щоб з ніг валяло.

...............................................

І радісно робилося, і п’яно,

І відступали веснам холоди...

Пересвіти усі світи, Світлано!..

Пройшла...

                  Сліди...

Анатолій Горбівненко

Покотьоло.

– Черкаси-Білозір’я-Сміла-Брама, 2003

А БУЛО Б НЕ ПИТИ!...

Так радісно робилося від чарки,

Аж веснам відступали холоди...

Пересвітив в льоху і стало жарко!..

Хтось був...

             Сліди...

Коли вже поетові все набридне: вода, вогонь, отрута… Та ще, коли він не питущий, тоді справжній майстер слова звертається до порожнечі:

***

Я до вікна, як до грудей...

Та серце в сутінках не б'ється.

І навіть натяку на серце

Немає в темряві ніде.

Бездушна ніч. Сліпі зірки.

Крило кажаняче, як лезо.

Здригнеться місяць нетверезо

На дні осклілої ріки.

Я знаю задум цей і чин:

Туди, де зріє порожнеча,

Покличеш ніч, а прийде нечисть,

І не зарадиш їй нічим.

Олександр Солодар

Апостол.– Черкаси: Брама, 2004.

ПОШУКИ СЕРЦЯ

Я до вікна, як до грудей...

А до одвірка, як до спини…

Шукаю серце попід тином,

Та ба – нема його ніде.

Бездушна ніч. Сліпі зірки.

Я ж не кажан – чудить з тобою,

Ще й місяць після перепою

Гикає десь на дні ріки.

Немає й натяку. Згубив.

Перетоптав всю порожнечу,

Та замість серця – тільки нечисть,

…І ще й ногою в щось вступив.

Ви тут читайте, а я піду черевики мити.