Шибеник

Сатира

Його Бог знає коли періщили батогом, щоб не тягнув із чужого воза. Його так давно виставляли перед людьми, що вже забули, який він із себе. А він живе, дихає і їсть нас із середини, як черв’як яблуко, не боячись ні закону людського, ні суду Божого страшного.

– Стій, стріляти буду! – застукав я його на гарячому.

Він нахабно посміхнувся й показав мені місце на руці, де циганка кошика носить.

Такого стерпіти не кожен зміг би, а тим паче, я, людина вихована та порядна, а тому я погнався за ним і вирішив за всяку ціну його спіймати.

У шаленій гонитві за шибеником перед моїми очима, як слайди, промигнули картини нашого буття, на перший погляд, такі звичайні та буденні.

Ось дві шерепи поплентали через дорогу на червоне світло. Вони розрахували: автомобіль прошмигне через мить після того, як їхні товсті п’яти прочовгають по тротуару. Але фатально вузькі лоби не змогли передбачити того, що слідом за ними побігли два юних паростки – претенденти на життя в щасливому майбутньому. І ось тепер, волаючи до Господа та, хапаючись за серце, вони рвучко повертаються на несамовитий скрегіт гальм.

І знову рух, і знову пошук.

На вузенькому тротуарі мені в обличчя вітер шпурляє запашне макушиння, що вилетіло з нафарбованого ротика. Проковтнувши ці запахи, я вдихаю сизе хмаровиння диму з гірким присмаком героїчної будови Біломорського каналу. Недопалок, описавши ефектну траєкторію, осідає на узбіччі поміж решти паперу, якого вистачило б на видання журналу «Схаменіться, люди».

Біжу. Боковим зором помічаю цибатого молодика, який перестрибнувши через огорожу, сорок шостим розміром «комсомольців» торує стежку в зеленому житі. Навпростець! Так буде шлях коротший.

Куди ж ти, Господи, людину заведеш?

З висоти пташиного польоту завзятий господар енергійними рухами витріпує порох віків із волохатої ряднини. Цей порох осідає на біле прання сусідів, змішується з рудою метелицею маріупольських та запорізьких труб, із чадючими вітрами Черкаської хімії. Він гірким полином дере в горлі, промениться ізотопами стронцію, роз'їдає печінку й розноситься кров'ю до кожної живої клітинки.

Бігти стає надзвичайно тяжко. Я стишуюсь на ходу, відкашлююсь й завертаю перепочити до пивного кишла – однієї з «перлин» радянської торгівлі.

Тут веселі дядьки, обступивши тьотю Феню, разом із її барилом на колесах, сьорбають пиво з літрових банок, прицмокують, смітять лускою і при цьому, якимось дивом, примудряються «матір», «кров», «душу» та «Господа Бога» пов'язувати з найбрутальнішою, найогиднішою лайкою.

Жах! Ой, який жах! Мій запалений мозок! Він ще спроможній робити якісь висновки...

Так, шибеника я не спіймаю. Але він є, існує. Десь тут поруч, зовсім близько.

Шибеник – це проекція нашого життя, наших учинків, нашої культури, і спіймати його неможливо, як неможливо спіймати свою тінь. Але я продовжую бігти. Розігнаний епохою біжу. Як сліпий з протягнутими вперед руками, підкоряючись інстинкту, намагаюся впіймати його за комір і затиснути у своєму праведному кулаку.