Бувальщина
– Аж послухай, батьку, що ми тобі скажемо. Ти у нас старий?
– Старий.
– А хата в тебе велика?
– Велика.
– Цеглою обкладена?
– Обкладена.
– Не знаю.
– А ми знаємо. Продамо її к дідьку, а гроші розділимо. Та що ти побілів так? У школу підеш, до зими поживеш, сторожуватимеш. Потім до когось із нас поселишся. Тяжко тобі тут самому, а там онуки забігатимуть, тимурівці води принесуть, за хлібом збігають. Райське життя буде.
І пішов старий у «рай», і живеться йому добре, і тимурівці допомагають, онуки забігають. Та осінь на порозі, а сини – ні на очі. Подумав старий, поміркував, та й зробив собі скриньку. Маленьку таку, залізом ковану. Замочка навісив. Прибігають онуки, копійок на цукерки просять. Дістане дід ключик з-за пазухи, відімкне скриньку, та й дасть їм по карбованцю.
Задумались сини, поміркували.
– А звідкіля в старого скринька?
– А біс його знає.
– Ходи, батьку, до мене, чого ти мерзнеш у тій сторожці? Чи ми тобі чужі, чи до смерті не доглянемо?
Добре живеться старому, то в одного сина, то в іншого. А невістки, як ластівки, так і кружляють біля нього: білим хлібом годують, теплою ковдрою вкривають, та все за скриньку допитуються. Нічого їм дід не каже, тільки ключик за пазухою ховає, та онукам на цукерки червінці розмінює.
Так і дожив старий до самої смерті. Поховали його сини, поплакали, за упокій душі випили та й кинулися до скриньки. Відімкнули, переглянулися. Ой леле – порожня скринька. Немає й ламаного гроша. Сльози так і хлинули, а невістки – аж заголосили. Либонь за покійником так не тужили.
– А що скажеш, брате?
– А що тобі сказати? Дурні ми з тобою! Навіщо було старого в школу відправляти? Школа, братику, уму-розуму вчить, а ми з тобою – люди темні.
Немає коментарів:
Дописати коментар