Русалка

Оповідання

А ми колись, ще малими, русалку бачили! Живу, а яку ж? Вона мені й по сей день перед очима у воді хлюпається.  Одна справа побачити в кіно. Поки дивишся – доки й страшно. А пройде днів зо три – не зоглядишся, як весь переляк і вивітрився.

Найстрашніше кіно – це «Вій». Там і відьми, і мрець у труні літає. Не доведи Господи, яке страшне! А нам тоді було по десять, по дванадцять... Саме такі свистки, що сіяти не треба – де хоч уродять.

Пішли ми в клуб до Кирила того «Вія» дивитися. Насіння повні кишені понасипали. Сидимо в першому ряду, лускаємо. А Кирило між лавами ходить та ковінькою дістає, щоб лушпинням не смітили.

Як надивилися на тих чортів!.. Виходимо з клубу, а надворі вже темно. Мати рідна! Через кладовище додому йти. Кожен труситься, а ніхто не каже, що страшно: всякий із себе героя корчить. Стали ми навпроти колгоспу, бо там лампочки світять, і тітки ще зерно лопатять. Додому не поспішаємо, гуляємо.

А це Мицик, наче з гілляки зірвався:

– Пішли через Коноплянку!

– Пішли, пішли! – зраділи ми.

Оце Мицик придумав! Воно хоч через Коноплянку далі вдвічі, зате кладовище минаємо.

Спустилися стежкою до річки. Місяць поверх осоки блищить на воді, а верби з вільхами змагаються: хто довшу тінь кине. І тихо-тихо... Тільки рибка в очереті плескає. В кінці Ковалівського городу кладка у воду забрела. Посідали ми на ту кладку і вже ніби й не страшно нам, бо хата біліє на горбі, а біля хат чорти не водяться. Біля хат відьми люблять вештатись, у повітки залазять та корів доять. А Мициків дід одну відьму колись мало не спіймав.

Мицик чвиркав слиною крізь зуби й розказував, що дід його влітку на подвір’ї любив спати. От не спалося однієї ночі дідові, бо, може, душно було, як оце сьогодні, а може ще чогось, тільки дід на ворота звісився та почав цигарку крутити. Вже й послинив, хотів сірника терти, а це бачить: відьма по вулиці йде й мітлою дорогу підмітає. За нею здіймається страшенна курява, а під мітлою золоті копійки брязкотять. Дід, як побачив відьму, то заховався за причілок і хрестився безтямно, відгороджуючи свою душу від нечистої сили. Відьма промела стежку до повітки й заходилася корову доїти. І ніякої ради не можна було цій біді дати, бо ніхто ще не пробував з відьмами в ручки братися. Та, на щастя, дід пригадав, що на комині стоїть вода свячена. Приніс він ту воду, прочинив тихенько двері та й хлюпнув нею прямо на відьму. Вода ж як зашипить на її спині, мов на розпеченій жаровні. А відьма вогняним обручем перекинулася. От покотився той обруч через городи до річки та з оцієї кладки, що ми сидимо, у воду шубовснув.

Мицик і сам злякався того, що сказав, а ми схопилися на ноги й збилися в купку, бо як же можна сидіти на оцій кладці, по якій вогняна відьма прокотилася. Аж смаленою дошкою засмерділо. І, певно, досить уже Мицикові було б розказувати, але він, як магнітофон, котрого вчасно не вимкнули, продовжував терпким голосом: «Тепер це місце русалок притягує. Вони на кладку вилазять та лоскочуть усіх, кого впіймають».

Ми ще якось стояли на ногах, але вже ніхто не дихав. Темна вода під кладкою раптом струснулася. Потім із-за очерету покотилися срібні хвилі. За ними, хлюпаючи, випливла русалка. Вона пливла місячною доріжкою, і коси її були пересипані сліпучим сріблом. Довгі розпущені коси й біле тіло.

Мені помарилося, що по моїх ребрах вже грають гострі русалчині нігті. Думка тікати терзала душу, а тіло було скуте переляком. Воно напружилося так, що мало ось-ось тріснути. Але тіло не тріснуло – тріснула під нами дошка. Тріснула, як молодий осінній лід. Тріснула так, що сама русалка з переляку мало не втопилася. Вона несамовито залящала, вискочила, бідолашна, з води й гола погналася до хати Коваленків.

Аж удосвіта вже стара Ковалиха забрала на березі плаття своєї Тетяни й те, що дівки під платтям носять.

По кутку баби переказували тривожну новину: «Якісь песиголовці на річці підглядають за молодицями. Лякають їх. Страшно вже й на річку йти. Ніде й помитися після току».