То хто ж був наш пращур?

Сатира

Які там інопланетяни? Який там космос? Кому це засвербіло на землю людей заселити? Де вони там узялися в космосі? Бог наліпив? Хіба оце Всевишній і Всесильний зліпив би отаке нещастя як людина? Хіба не можна було зліпити щось путніше?

А на Дарвіна напали: «Не може бути, щоб оце мій пращур, та мавпою був!»

Якби хоч мавпою! Певно, наш пращур був такою худобиною, що йому до мавпи, як крокодилу до журавля.

І що з того, що ми двома ногами землю топчемо? Що одягаємо на себе тонкі прядива та вряди-годи зрізаємо рослинність під носом і на голові? Решта в нашому існуванні все худоб’яче.

От узяти корівку. За биками зірвалася. Трапляється. Раз на рік. Дивися, і телятко привела. Лиже його, випещує.

Інночка до биків щовечора ходить. Ходить отак, ходить, а потім... Де народила – там і покинула.

То хто ж був наш пращур?

Страшний звір!

На що вже люті хижаки: вовки та ведмеді, або леви чи тигри, а й ті на стежці не прискіпуються. Без голодної потреби не нападають. Зимою вовки у зграї збираються, щоб легше вижити. Голод збирає.

А наше юне плем’я, що збирає?

Молоді, здорові, ніде не роблять. А збираються у зграї. Хочеться напасти на когось. Їсти не хочеться, а напасти тягне.

То що це, не гірше звіра?

Є! Є у нас і коров’яче, і вовче, і мавп’яче, і верблюже.

Але найбільше – свинячого.

Свинства у нас – аж мамочки!

Куди не глянь – то рило!

Донизу загнуте.

Напоготові.

Рити.

Інопланетяни землю заселили... З космосу прилетіли... Скоро й до космосу доберемося! «Дай свині крила – вона й небо зриє!»

Уже починає рити.

Крила вже відростають.