Кишечка

Оповідання

Сьогодні чергує Баба з червоним носом. Хто вона така, яке її ім’я і як вона потрапила в медицину – не відомо. Буває ж отак, що як би не приміряв людину до її професії, а вона ніяк не підходить. Баба з червоним носом більше походила на банщицю. Такий же пом'ятий білий халат із зашмуляними полами. Рукава, чи то підкочені, чи то підсмикані. Не можна сказати, що поводилася вона з хворими, як з худобою, бо не гукала «Ану повернися, стерво!» та все ж «Не лазь тут босий» або «Куди пошелепав?» від неї чути доводилося частенько.

І ось вона, Баба з червоним носом, шкарбає по настояному хлором коридору. У неї в руці виблискує шприц із довжелезною голкою. Де вона бере таку довгу голку? Такою довгою голкою не колють навіть слонів! А вона, Баба з червоним носом, приміряє свого блискучого шприца до тендітної жилки, приміряє з таким зухвальством, з такою злорадою, як приміряє бандит ножа до живота нещасної жертви.

Хлопчаки не даються Бабі. Вони вискакують з палати. Вискочив би, мабуть, і дід, якби міг так швидко бігати, але дід покірно засмикує рукав і тоді Баба з червоним носом ховає свою страшну голку в його надутій жилі й вичавлює пекучу хину, вичавлює всю без залишку.

Ото щоб знав! Щоб знав, як хворіти! А не потрапляй до лікарні! Десятому закажеш!

Нікому не хочеться потрапляти до лікарні. Миколці дуже не хотілося, щоб його живота розпороли й вийняли звідти якусь маленьку кишечку. Бо та кишечка, хоч і зайва була, але то була його, Миколчина, кишечка. Тепер її вже немає в Миколки. Тільки рожевий рубець нагадує, що вона там була.

Самого себе Миколка не винив, бо прожив тринадцять років і розуму ще не нажив, та нажив уміння ловко прикидатися хворим, коли не хотілося йти в обридлу школу. Прикидався він так майстерно, що батьки заламували собі руки, дивлячись на синові корчі від болю в животі. Та якось Миколка перестарався, мабуть, або доля так обійшлася з ним, бо справа докотилася до «швидкої допомоги» і вже лікарю довелося натискувати на брехливий живіт, щоб дати раду отим нещасним кишкам.

– Отут болить?

– Ой, болить!

– А отут болить?

– Тут не болить.

– А отут болить?

– Ой, болить!

– А отут?

– Не дуже.

– А ще раз отут?

– Ой, отут болить!

Цього було досить, аби лікар визначив гостре запалення апендиксу.

В машині Миколка ще двічі ойкнув на вибоїнах і за годину його пукнули, як рибку. Тепер він чухає сверблячого рубця й, вихвицуючи, як лошак, тікає від Баби з червоним носом.

Лежати Миколка не хоче. Нехай дід лежить, він старий, а Миколка з Грициком б’ються подушками та підстрибують на ліжку, як на батуті.

– Хай вам грець! – сказав завідувач відділом і звелів Бабі з червоним носом відібрати в хлопців штани.

Баба раненько, коли ще всі спали, забрала в Миколки та Грицика нижню частину нехитрого лікарняного одягу й замкнула в шафі. Ніхто цього не бачив, один дід бачив, бо старі люди сплять уночі чутко, або й геть не сплять, то дід бачив і сказав хлопцям, щоб вони дарма не перекидали постелі догори дриґом, шукаючи пропажу.

Без штанів – то й без штанів! – вирішили ображені порушники порядку й полягали на свої скуйовджені ліжка, не побажавши накритися ковдрами.

То тільки до пояса вони були хлопчиками, бо мали ще пласкуваті груди, над якими двома кочережками виступали гострі ключиці. А нижче пояса, то вже були дядьки... Тому бідні санітарочки і сестрички, заходячи до палати у своїх справах, наражалися на гостропікантну картину з безсоромним сюжетом. Вони закочували очі під лоба й довго шукали навпомацки ручку на дверях.

Нарешті з’явилася Баба з червоним носом. Вона зайшла в палату, як у хлів, шкарбаючи по підлозі своїми пласкунами, кинула у «дядьків» дві смугасті лахманини й буркнула: «На уколи, шибеники!»