Укол

Усмішка

Яких тільки болячок не наслав Господь на бідну людину! Запитайте будь-кого зустрічного-поперечного, чи вважає він себе здоровим? Ніхто вам своїм здоров'ям ніколи не похвалиться, бо здорових людей давно вже на світі немає. Кожний тобі чимось хворіє. Того поперек мучить, а того – печінка. В того горло шкребе, а в того коліно не згинається. З виду – хоч у плуг запрягай, а середина ні к дідьку не годна. Все тобі всередині зіпсоване, ніби черв'як переточив.

Буває, людина й не здогадується, що її болячки обсіли, а коли здасть аналізи, то тільки руками розводить: «Не їм же цукру вже три роки! Де він узявся? Не організм, а якась цукроварня. Верніть мою баночку, та я дріжджів туди вкину. Таке добро пропадає!»

А цей дядько давно вже хворіє, але й не чухається. Чи то пак: чухається день і ніч, бо тіло йому свербить, а він думає, що комарі обкусали. Які, дядьку, комарі? Сніг надворі! То ж ви до лазні ходили та чухачки в когось позичили. Ну, нічого, чухайтеся. Це приємна хвороба: почухався – і ще хочеться.

А от коли зуби болять!... О-о-о! – то більших мук у світі немає. Хоч гасайте по хаті, хоч «калавур» кричіть – ніщо не поможе. Збирайтеся раненько до того кабінету, де черги немає. Тільки просіть, щоб рвали без уколу. На біса той укол? Від нього тільки язик терпне. Мені он повиривали всі кутні зуби й тільки раз кололи. Перший і останній.

Я раніше не знав, що таке зуби болять. Думав, може, так, як голова на похмілля: поболить до обіду та й перестане. А воно не перестає, ні до обіду, ні після. На вечір уже вся щока болить і аж за вухом шпигає. А вночі думав, що й око вилізе. Подивлюся в дзеркало – є око. На місці. А відійду – воно мені наче вилазить.

Провив я на місяць до ранку, перев'язав хусткою півголови: і вухо, і око, щоб не вилізло, та й побіг до зубного.

Заглянув мені лікар у рота, а я й питаю його: «Що там?»   «Зуб, – каже лікар, – Зараз його не буде».

Якесь дівча з шприцом до мене крадеться. Мабуть, практикантка, бо не знає з якого боку й підійти. З одного примірялось – щось не виходить. Воно з другого обійшло, а там бормашина заважає. Ніяк не просунеться між кріслом і залізякою. То воно примудрилося з третього боку. Стало за головою, позаду, і пробує мені кудись ту голку всилити. Штрикало, штрикало – нікуди та голка не влазить. Потім все-таки знайшло м'яке місце, всилило.

Чую, щось мені за комір потекло. Цівка якась холодна. Полапав рукою – справді вся хина витекла мені за пазуху.

– Куди ж ти, – кажу, – дочко, мені оце укол дала? Ти ж мені щоку наскрізь просилила!

– То чого ж ви мовчали? Треба ж було зразу сказати!

– А як же мені було язиком ворушити, коли ти мені в рота залізяку втаскала?

– То я вам зараз ще один укол дам, – каже дівча.

– Е, ні! Іди, дочко, на гарбузах потренуйся!

Добре, що скоро заявився лікар з обценьками, та врятував мене від того дівчати.