Дзеркало

Сатира

Казала нам учителька, як були ми ще маленькими, що зошит – то дзеркало учня. Тепер, коли ми стали дорослими і зошити наші пішли на розпалку, або на горищі їх миші згризли, то немає куди подивитися, аби побачити, які ж ми є. Може, ми чистенькі, охайні? Може, каліграфічні й грамотні? Може, ми не затерті, не заяложені й не заплямовані? Може, треба тільки подивитися у те дзеркало?

Виходьте із квартири й дивіться. Отак просто себе. Впізнали? Гляньте ліворуч, праворуч. Скрізь наше відображення. Навіть на стелі. А за підлогу й говорити страшно. Що недопалків, що сміття, що напльовано!.. Ну, то як? Каліграфічно?

Пішли далі. Викликайте ліфт. В оту дірку товчіть, де кнопка була. Сильніше! Що, не їде? А як же він поїде, коли його б’ють, трощать і палять? Мізинцем попробуйте, або олівця встроміть: там ще якісь залізячки лишилися. Ну от, рипить, тріщить – значить їде.

 Калюжу смердючу переступили? Так-так, оту, що на підлозі. То було б же уважніше придивитися: може таки помітили б у цій калюжі рідні обриси?

Ліфтовники у нас якісь... ну, альтруїсти прямо. Там кнопочку спалену замінять, там двері викручені на місце вправлять, латочку сюди, латочку туди і... «Гайда-пашов», – як каже Вася Трагедія.

Ну що ж? А тепер черга за нами. Непогано було б конкурс організувати: в якому під’їзді швидше ліфта доконають. На приз «Відрубана рука». Тільки не дитині цей приз, а батькові, щоб частіше у дзеркало дивився.

До речі, колись у ліфтах справжні дзеркала були. Недовго висіли. Як ковбаса у собаки на шиї.

Ліфти псувати – справа традиційна. Уже воно укорінилося, звиклося, аж набридло. Новизни не відчувається. Немає фантазії. От двері палити – веселіше якось. Тут саперські навики мають бути. Та й ризик неабиякий. На всякого господаря можна нарватися. За спалену кнопку в ліфті можуть, хіба що, вуха накрутити, а за спалені двері – тут передбачити важко. Окрім господаря, до справи пожежники й міліція можуть долучитися. Але ж то, як спіймають.

 Ото як побачите обгорілі двері – зупиніться, станьте навпроти й уважно вдивіться: це і є дзеркало на весь ріст. Ну, як? Подобається? Одне око зяє холодним блиском, пика перемазана сажею, замість одягу – клапті вати тліють. А найголовніше: душа наскрізь просмерділася. Отак і знайте: двері можна оббити новим убранням, а сморід не вивіється, скільки й життя нашого. Пеняйте на Президентів, на ради всіх рівнів, на міністрів, на кого хочете. Наше дзеркало – то наше, а їхнє... О, їхнє дзеркало, ще страшніше! Навіть уяви бракує. Та Бог їм суддя. Нам треба у своє дивитися.

Та частіше.

Та уважніше.